Україна на міжнародній арені

Основним документом, який визначав принципові засади розбудови державотворчих процесів, у тому числі в сфері зовнішньої політики, став Акт проголошення незалежності України, прийнятий 24 серпня 1991 р. Виходячи з цього документу Верховна Рада України 2 липня 1993 р. схвалила „Основні напрямки зовнішньої політики України". В них, зокрема, наголошується, що неодмінною умовою розбудови незалежної Української держави є її активне та повномасштабне входження до світового співтовариства. Торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на власні фундаментальні загальнонаціональні інтереси, а саме: стратегічні та геополітичні, пов'язані з національною безпекою України та захистом її політичної незалежності; економічні, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове господарство; регіональні, субрегіональні, локальні.

Зовнішня політика України спрямовується на утвердження й розвиток України як незалежної демократичної держави, на збереження її територіальної цілісності та недоторканності кордонів, на включення національного господарства у світову економічну систему, на поширення в світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Стосовно основних підвалин, на яких здійснюється зовнішня політика України, то ними є:

– відкритість зовнішньої політики, співробітництво з усіма заінтересованими партнерами;

– засудження війни як знаряддя національної політики, прагнення до вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними засобами;

– додержання принципів взаємоповаги, рівноправності, невтручання у внутрішні справи інших держав;

– відсутність територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання територіальних претензій до себе;

– дотримання міжнародних стандартів прав людини, принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, засудження практики подвійних стандартів у міждержавних стосунках.

Головними напрямками зовнішньої політики України є:

– розвиток двосторонніх відносин, участь в європейському співробітництві;

– розбудова відносин у рамках СНД;

– участь у роботі ООН, інших міжнародних організацій.

Кожен з цих напрямів має комплекс пріоритетів, які зумовлюються національними інтересами України, турботою про збереження загального миру і рівноправного співробітництва.

Практична реалізація зовнішньої політики України забезпечується під керівництвом Президента України Кабінетом Міністрів України, Міністерством закордонних справ, іншими центральними органами державної виконавчої влади на основі Конституції України.

Зовнішня політика України – як з огляду її розробки, так і в плані реалізації – пройшла два етапи; перший – від серпня 1991 р. до середини 1994 р. – і другий – від середини 1994 р. і до цього часу.

Перші кроки на зовнішній арені, досягнення, а також труднощі та проблеми в царині міжнародних відносин пов'язані з періодом президентства Л. Кравчука. МЗС України очолив А.Зленко. Упродовж трьох місяців Україну як незалежну державу визнали понад 140 країн світу. Одними з перших заявили про це Польща, Канада, Італія, Бельгія, Індія, Угорщина, Латвія, Литва, Росія, Аргентина, Болгарія та ін. країни. Протягом 1992–1993 рр. Україна вступає в безпосередні дипломатичні зв'язки зі США, Канадою, Польщею, Німеччиною, Францією, Китаєм, Росією, Казахстаном, державами Балтії, Скандинавії та ін. В липні 1992 р. відбувся візит Президента України до Франції, під час якого Україна приєдналася до паризької „Хартії для нової Європи", був підписаний договір про дружбу та співробітництво між двома країнами. В цей період Україна стала членом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, згодом – ОБСЄ), багатьох міжнародних організацій, зокрема Світового банку, Міжнародного Валютного Фонду.

Виникало, однак, і чимало гострих проблем. Однією з них стало виконання нашою державою своїх зобов'язань щодо практичної реалізації без'ядерного статусу. Серйозне занепокоєння викликав і стан україно-російських взаємин. Після здобуття незалежності період ситуативної близькості закінчився, відносини між двома державами стали погіршуватися. Господарські стосунки між ними нерідко характеризувались як „економічна війна", загострилося „кримське питання".

Важливою подією першої половини 1994 р. стало підписання 14 січня тристоронньої угоди між Україною, США та Росією про виведення стратегічної ядерної зброї з України. 3–7 березня український президент відвідав США, де підписує заяву про дружбу та співробітництво між двома країнами. Першою з-поміж посткомуністичних країн Східної Європи Україна приєднується до програми співробітництва з НАТО: „Партнерство заради миру". А 23 березня 1994 р. у Брюсселі підписано договір про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом.

Зміни на краще відбулися в україно-американських відносинах. Розгорнулася активна робота з їх динамізації та поглиблення. 20–24 листопада 1994 р. Президент України перебував з державним візитом у США. Тут було обговорено широке коло питань, які становили значний інтерес для обох країн. 11–12 травня 1995 р. відбувся офіційний візит Президента США В. Клінтона до України, який закріпив позитивні тенденції у розвитку україно-американських відносин.

Одним з важливих пріоритетів зовнішньої політики України є європейський напрям. Головним досягненням тут стало прийняття України в листопаді 1995 р. до Ради Європи. Дедалі більш динамічними стають стосунки з Німеччиною, Великою Британією, Францією, Італією, Австрією, Бельгією, Фінляндією, Норвегією, Швейцарією. Предметом особливої уваги української зовнішньої політики є розбудова відносин з державами Центральної та Східної Європи, насамперед з Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Румунією. З цими країнами нас об'єднують геополітична близькість, спільність або схожість проблем, які постали після краху соціалістичної системи. Увага нашої зовнішньої політики спрямована також на розбудову відносин з державами Азійсько-Тихоокеанського регіону, який нині перетворюється на один із головних економічних та політичних центрів сучасного світового розвитку, а також Близького Сходу і Африки, латиноамериканського континенту.

Важливий пріоритет зовнішньої політики України – розбудова відносин з нашим основним стратегічним партнером – Росією. Після президентських виборів 1994 р. в Україні, незважаючи на зусилля української сторони, вони залишалися складними. „Економічна війна" між двома державами не вщухала. Серед російських політиків та в засобах масової інформації Росії практично не зникала тема Криму й Севастополя. З року в рік відкладався візит Президента Б. Єльцина до України. Довго й важко йшли переговори про підписання широкомасштабного договору між двома державами. Зрушення на краще почалися тільки в 1995 р., коли був парафований текст договору між Україною та Росією. Однак, як відомо, президентами обох держав цей документ був підписаний майже через два роки – 31 травня 1997 р. в Києві. Відтоді розпочався новий етап в історії україно-російських відносин.

Новим кроком на шляху їх поглиблення та розвитку став перший державний візит Президента України Л. Кучми до Москви в лютому 1998 р. Головний результат візиту – підписання договору про довгострокове економічне співробітництво між двома країнами терміном на 10 років. Ця угода є безпрецедентною, оскільки в рамках СНД не існує жодного аналогічного документу.

Важливе місце в системі зовнішньополітичних пріоритетів України посідають відносини з іншими країнами СНД, особливо з Грузією, Азербайджаном, Узбекистаном і Молдовою в рамках ГУУАМ, черговий саміт якої в Ялті в липні 2002 р. прийняв рішення про зону вільної торгівлі між цими країнами.

Поглиблюється стратегічне партнерство між Україною і Республікою Польща, яке вже сьогодні може бути віднесене до базових цінностей сучасної Європи.

Сьогодні Україна вже має дипломатичні та консульські представництва у 80 країнах на всіх континентах. У Києві діють 61 зарубіжне посольство, вісім представництв міжнародних організацій, два почесних консульства. У Харкові, Львові, Одесі, Ужгороді, Маріуполі, Сімферополі працюють 10 консульських установ іноземних держав і два представництва міжнародних організацій.

Свідченням поваги міжнародної спільноти до України, високого авторитету її зовнішньополітичного відомства стало обрання міністра закордонних справ України Г. Удовенка головою 52-ої сесії Генеральної асамблеї ООН. Ресурс міжнародної активності та авторитету нашої держави примножується її участю в діяльності не лише в ООН, але й в інших світових та регіональних організацій. Останнім підтвердженням цього стало обрання України до Комісії ООН з прав людини. В 2002 р. Україна остаточно заявила про свій європейський вибір, про курс на поступове і неухильне наближення до вступу у Європейський Союз та інтегрування у НАТО.

Підводячи підсумки зовнішньої політики України з моменту проголошення її незалежності маємо зазначити, що за цей час попри всі негаразди та проблеми було досягнуто вагомих результатів. Головним з них, безумовно, є те, що Україна відбулася як незалежна держава, як загальновизнаний суб'єкт міжнародних відносин. У політичному сенсі наша держава користується авторитетом ініціативного, самодостатнього і конструктивного учасника міжнародного життя. Свідченням цього був, зокрема, вступ України до Ради Європи, активна участь у миротворчих операціях, утвердження України як одного з регіональних лідерів, її участь у Центральноєвропейській ініціативі, ОЧЕС, Раді держав Балтійського моря, обрання непостійним членом Ради Безпеки ООН, головування України в цьому поважному міжнародному органі тощо.

Отже, здобуття Україною незалежності корінним чином змінило умови її історичного розвитку. Розпочато демонтаж віджилих тоталітарних структур і напрацювання нової правової бази, перетворення планової економіки на багатоукладну ринкову, зорієнтовану на консолідацію суспільства і національне відродження. Все це знайшло відображення в активізації суспільного життя, виникненні нових партій, у державотворчих процесах, головний із яких – прийняття нової Конституції України. На жаль, реформування економіки належним чином поки що не відбулося, малоефективним є соціальний захист населення. Погіршилися демографічні показники, зросла смертність, намітилася депопуляція України. Дестабілізації соціальних процесів сприяли високі темпи соціальної диференціації суспільства. Проте на рубежі XXI століття зупинено спад виробництва, намітились позитивні тенденції виходу України із затяжної соціально-економічної кризи. Це дало підстави Президенту України Л. Кучмі проголосити на першій сесії Верховної Ради четвертого скликання нову стратегію економічного і соціального розвитку на 2002–2011 роки – „Європейський вибір". Рівночасно зріс міжнародний авторитет України, яка нині визнана практично усіма 140 країнами світу.


Основним документом, який визначав принципові засади розбудови державотворчих процесів, у тому числі в сфері зовнішньої політики, став Акт проголошення незалежності України, прийнятий 24 серпня 1991 р. Виходячи з цього документу Верховна Рада України 2 липня 1993 р. схвалила „Основні напрямки зовнішньої політики України". В них, зокрема, наголошується, що неодмінною умовою розбудови незалежної Української держави є її активне та повномасштабне входження до світового співтовариства. Торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на власні фундаментальні загальнонаціональні інтереси, а саме: стратегічні та геополітичні, пов'язані з національною безпекою України та захистом її політичної незалежності; економічні, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове господарство; регіональні, субрегіональні, локальні.

Зовнішня політика України спрямовується на утвердження й розвиток України як незалежної демократичної держави, на збереження її територіальної цілісності та недоторканності кордонів, на включення національного господарства у світову економічну систему, на поширення в світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Стосовно основних підвалин, на яких здійснюється зовнішня політика України, то ними є:

– відкритість зовнішньої політики, співробітництво з усіма заінтересованими партнерами;

– засудження війни як знаряддя національної політики, прагнення до вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними засобами;

– додержання принципів взаємоповаги, рівноправності, невтручання у внутрішні справи інших держав;

– відсутність територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання територіальних претензій до себе;

– дотримання міжнародних стандартів прав людини, принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, засудження практики подвійних стандартів у міждержавних стосунках.

Головними напрямками зовнішньої політики України є:

– розвиток двосторонніх відносин, участь в європейському співробітництві;

– розбудова відносин у рамках СНД;

– участь у роботі ООН, інших міжнародних організацій.

Кожен з цих напрямів має комплекс пріоритетів, які зумовлюються національними інтересами України, турботою про збереження загального миру і рівноправного співробітництва.

Практична реалізація зовнішньої політики України забезпечується під керівництвом Президента України Кабінетом Міністрів України, Міністерством закордонних справ, іншими центральними органами державної виконавчої влади на основі Конституції України.

Зовнішня політика України – як з огляду її розробки, так і в плані реалізації – пройшла два етапи; перший – від серпня 1991 р. до середини 1994 р. – і другий – від середини 1994 р. і до цього часу.

Перші кроки на зовнішній арені, досягнення, а також труднощі та проблеми в царині міжнародних відносин пов'язані з періодом президентства Л. Кравчука. МЗС України очолив А.Зленко. Упродовж трьох місяців Україну як незалежну державу визнали понад 140 країн світу. Одними з перших заявили про це Польща, Канада, Італія, Бельгія, Індія, Угорщина, Латвія, Литва, Росія, Аргентина, Болгарія та ін. країни. Протягом 1992–1993 рр. Україна вступає в безпосередні дипломатичні зв'язки зі США, Канадою, Польщею, Німеччиною, Францією, Китаєм, Росією, Казахстаном, державами Балтії, Скандинавії та ін. В липні 1992 р. відбувся візит Президента України до Франції, під час якого Україна приєдналася до паризької „Хартії для нової Європи", був підписаний договір про дружбу та співробітництво між двома країнами. В цей період Україна стала членом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, згодом – ОБСЄ), багатьох міжнародних організацій, зокрема Світового банку, Міжнародного Валютного Фонду.

Виникало, однак, і чимало гострих проблем. Однією з них стало виконання нашою державою своїх зобов'язань щодо практичної реалізації без'ядерного статусу. Серйозне занепокоєння викликав і стан україно-російських взаємин. Після здобуття незалежності період ситуативної близькості закінчився, відносини між двома державами стали погіршуватися. Господарські стосунки між ними нерідко характеризувались як „економічна війна", загострилося „кримське питання".

Важливою подією першої половини 1994 р. стало підписання 14 січня тристоронньої угоди між Україною, США та Росією про виведення стратегічної ядерної зброї з України. 3–7 березня український президент відвідав США, де підписує заяву про дружбу та співробітництво між двома країнами. Першою з-поміж посткомуністичних країн Східної Європи Україна приєднується до програми співробітництва з НАТО: „Партнерство заради миру". А 23 березня 1994 р. у Брюсселі підписано договір про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом.

Зміни на краще відбулися в україно-американських відносинах. Розгорнулася активна робота з їх динамізації та поглиблення. 20–24 листопада 1994 р. Президент України перебував з державним візитом у США. Тут було обговорено широке коло питань, які становили значний інтерес для обох країн. 11–12 травня 1995 р. відбувся офіційний візит Президента США В. Клінтона до України, який закріпив позитивні тенденції у розвитку україно-американських відносин.

Одним з важливих пріоритетів зовнішньої політики України є європейський напрям. Головним досягненням тут стало прийняття України в листопаді 1995 р. до Ради Європи. Дедалі більш динамічними стають стосунки з Німеччиною, Великою Британією, Францією, Італією, Австрією, Бельгією, Фінляндією, Норвегією, Швейцарією. Предметом особливої уваги української зовнішньої політики є розбудова відносин з державами Центральної та Східної Європи, насамперед з Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Румунією. З цими країнами нас об'єднують геополітична близькість, спільність або схожість проблем, які постали після краху соціалістичної системи. Увага нашої зовнішньої політики спрямована також на розбудову відносин з державами Азійсько-Тихоокеанського регіону, який нині перетворюється на один із головних економічних та політичних центрів сучасного світового розвитку, а також Близького Сходу і Африки, латиноамериканського континенту.

Важливий пріоритет зовнішньої політики України – розбудова відносин з нашим основним стратегічним партнером – Росією. Після президентських виборів 1994 р. в Україні, незважаючи на зусилля української сторони, вони залишалися складними. „Економічна війна" між двома державами не вщухала. Серед російських політиків та в засобах масової інформації Росії практично не зникала тема Криму й Севастополя. З року в рік відкладався візит Президента Б. Єльцина до України. Довго й важко йшли переговори про підписання широкомасштабного договору між двома державами. Зрушення на краще почалися тільки в 1995 р., коли був парафований текст договору між Україною та Росією. Однак, як відомо, президентами обох держав цей документ був підписаний майже через два роки – 31 травня 1997 р. в Києві. Відтоді розпочався новий етап в історії україно-російських відносин.

Новим кроком на шляху їх поглиблення та розвитку став перший державний візит Президента України Л. Кучми до Москви в лютому 1998 р. Головний результат візиту – підписання договору про довгострокове економічне співробітництво між двома країнами терміном на 10 років. Ця угода є безпрецедентною, оскільки в рамках СНД не існує жодного аналогічного документу.

Важливе місце в системі зовнішньополітичних пріоритетів України посідають відносини з іншими країнами СНД, особливо з Грузією, Азербайджаном, Узбекистаном і Молдовою в рамках ГУУАМ, черговий саміт якої в Ялті в липні 2002 р. прийняв рішення про зону вільної торгівлі між цими країнами.

Поглиблюється стратегічне партнерство між Україною і Республікою Польща, яке вже сьогодні може бути віднесене до базових цінностей сучасної Європи.

Сьогодні Україна вже має дипломатичні та консульські представництва у 80 країнах на всіх континентах. У Києві діють 61 зарубіжне посольство, вісім представництв міжнародних організацій, два почесних консульства. У Харкові, Львові, Одесі, Ужгороді, Маріуполі, Сімферополі працюють 10 консульських установ іноземних держав і два представництва міжнародних організацій.

Свідченням поваги міжнародної спільноти до України, високого авторитету її зовнішньополітичного відомства стало обрання міністра закордонних справ України Г. Удовенка головою 52-ої сесії Генеральної асамблеї ООН. Ресурс міжнародної активності та авторитету нашої держави примножується її участю в діяльності не лише в ООН, але й в інших світових та регіональних організацій. Останнім підтвердженням цього стало обрання України до Комісії ООН з прав людини. В 2002 р. Україна остаточно заявила про свій європейський вибір, про курс на поступове і неухильне наближення до вступу у Європейський Союз та інтегрування у НАТО.

Підводячи підсумки зовнішньої політики України з моменту проголошення її незалежності маємо зазначити, що за цей час попри всі негаразди та проблеми було досягнуто вагомих результатів. Головним з них, безумовно, є те, що Україна відбулася як незалежна держава, як загальновизнаний суб'єкт міжнародних відносин. У політичному сенсі наша держава користується авторитетом ініціативного, самодостатнього і конструктивного учасника міжнародного життя. Свідченням цього був, зокрема, вступ України до Ради Європи, активна участь у миротворчих операціях, утвердження України як одного з регіональних лідерів, її участь у Центральноєвропейській ініціативі, ОЧЕС, Раді держав Балтійського моря, обрання непостійним членом Ради Безпеки ООН, головування України в цьому поважному міжнародному органі тощо.

Отже, здобуття Україною незалежності корінним чином змінило умови її історичного розвитку. Розпочато демонтаж віджилих тоталітарних структур і напрацювання нової правової бази, перетворення планової економіки на багатоукладну ринкову, зорієнтовану на консолідацію суспільства і національне відродження. Все це знайшло відображення в активізації суспільного життя, виникненні нових партій, у державотворчих процесах, головний із яких – прийняття нової Конституції України. На жаль, реформування економіки належним чином поки що не відбулося, малоефективним є соціальний захист населення. Погіршилися демографічні показники, зросла смертність, намітилася депопуляція України. Дестабілізації соціальних процесів сприяли високі темпи соціальної диференціації суспільства. Проте на рубежі XXI століття зупинено спад виробництва, намітились позитивні тенденції виходу України із затяжної соціально-економічної кризи. Це дало підстави Президенту України Л. Кучмі проголосити на першій сесії Верховної Ради четвертого скликання нову стратегію економічного і соціального розвитку на 2002–2011 роки – „Європейський вибір". Рівночасно зріс міжнародний авторитет України, яка нині визнана практично усіма 140 країнами світу.


   
     

Трипільська культура

Трипільська культура.

Трипільська культура була відкрита чеським археологом Вікентієм Хвойкою
більше ста років тому на Правобережжі України. Ця подія мала велике
значення для вченого світу. З-під землі вдалося дістати пам`ятки
культури, настільки відмінної від звичних нам зразків "первісного"
суспільства, що можна було переписувати всю історію сучасної
цивілізації.

Колос, звичайно ж, устояв. Історія сучасної цивілізації, з її
завоюваннями, помпезними соборами і кривавими революціями, не
похитнулася. Та перша крапля, що підточувала камінь людської
зарозумілості, упала на, здавалося б, непорушний граніт. Зовсім поряд з
великим мегаполісом столиці України – Києвом, було знайдено зразки
матеріальної культури, що гармонічно співіснувала свого часу з
навколишнім світом.

Зразки ці свідчили, що ми тільки починаємо підкрадатися у своєму
розумінні ролі і місця людини на Землі, до того рівня мислення, який
побутував у період, названий дослідниками кам`яним віком. Швидше за все,
це трапилося не випадково в час, коли здіймалась на ноги сучасна
антропологія, а в суспільстві почали міцнішати голоси з закликом
пильніше подивитися на ще не втрачені знання малодосліджених народів
віддалених куточків планети. Матриця планетарного знання почала
поступово все більше відкриватися для всіх спраглих до знань з
першоджерела.

Дивним чином фрагменти культурної спадщини давніх трипільців легко і
гармонійно укладалися до концепції знань арійських племен Індії і мали
безліч прямих паралелей з системами знань великої кількості давніх
культур різних куточків світу: від Гірського Алтаю у Росії до пустелі
Сонора у Мексиці.

Спроби науково вивчати культуру давнього Трипілля неминуче приводят до
традиційних спекуляцій термінами і поняттями. Предмети матеріального
вжитку і зразки духовного життя давніх людей намагаються оцінювати з
точки зору сучасних уявлень про всесвіт. Та зрозуміти світ наших мудрих
предків можна тільки перейнявши їх систему координат, їх спосіб мислення
і їх прозірливий погляд на світ. У цьому зв`язку надзвичайно цікавими
видаються порівняльні дослідження різноманітних подібних культур як
далекого минулого, так і найближчого сучасного.

Предметом вивчення у нашому випадку виступають різноманітні речі
хатнього вжитку, як то черепки, горщики та інша кераміка, виконана, як
зараз би сказали, у модерновому ключі. Малюнки і зображення при уважному
погляді не можуть не вразити нас глубиною і якимось прихованим змістом,
над разгадкою якого б`ється уже не одне покоління археологів, етнографів
та антропологів. Ці дослідження у своїх розгадках виходять з того
величезного значення, яке надавалося в давні часи зображенню. Поза
всяким сумнівом, і вчений світ це однозначно підтверджує, що
необхідність надати символу зовнішню подобу з означуваним предметом і
штовхала цих людей на створення зображень речей, на які хотіли справити
магічну дію.

Помилки і вкрай негативні результати досліджень західноорієнтованих
антропологів полягали в їх позиції "оцінювача" чужого способу життя.
Часто такі дослідження виходили з пріоритету власної культури і переваги
західного способу життя. Таке ставлення, що виявлялося у певній мірі
неприкритого расизму і пихатої зарозумілості, здатне тільки на створення
відразливого враження про західні цінності. А що, якщо ми помиляємося?
Що якщо давні, незнайомі нам цивилізації знаходилися на набагато вищому
рівні інтелектуального розвитку, аніж ми зі своїми чадними авто і
пральними машинами?

Дуже небезпечною помилкою вважає французький антрополог Клод Леві-Строс
виведену ним "формулу хибного еволюціонізму". Принципову відмінність
давніх культур від сучасних технічно розвинутих цивілізацій він бачить
не у тому, що ті не развивалися, а у тому, що історія їх розвитку не
супроводжувалася кумуляцією винаходів, але орієнтувалася на збереження
первісних способів установлення зв`язку з природою. Набагато більш
вірогідним видається складний і мудрий спосіб життя наших предків, аніж
неуцький погляд на їх життя як на "часи дикунства".

Зараз уже багато дослідників дописемних цивілізацій відверто говорять
про те, що "у багатьох відношеннях архаїчна культура …виявляється
набагато складнішою, ніж сучасна. Обряди, норми поведінки, статевовікова
культура, системи родства тощо у давнину були побудовані невимірно
складніше, ніж тепер, так що сучасна людина зіштовхується лише зі
слабкими пережитками цих явищ, зміст яких тому часто буває від неї
прихований".

Український космос у люстрі трипільського орнаменту.

ПІД  ЕГІДОЮ ВСЕСВІТУ

Вишивана сорочка, плахта, тканий пас, рушник, ліжник, килим, ряднина,
доріжка, половик. Прадавні духовні захисники українців-русинів. У
народних орнаментах архаїчного типу, що прикрашають речі, збереглася
язичницька символіка. Спробуємо розглянути в ретроспективі духовний
зміст і значення давніх виробів, проаналізувавши причини їх виникнення.
Пізнати це - значить, проникнути в давні сподівання народу про заможне,
гармонійне життя під егідою космосу.

Що примушувало оздоблювати, освячувати символічними знаками, орнаментами
свої побутові речі? Мабуть, найважливіші життєві турботи - пошуки їжі та
захист здобутків. Тому всю символіку можна поділити на два види: ту, що
сприяє добуванню харчу, родючості поля, і ту, яка оберігає людину,
результати праці. Але на речах, у побуті часто поєднуються символи
родючості і захисту в єдиній, цілісній картині космосу.

Ці турботи відбилися у міфах. Коротко викладемо зміст прадавнього
індоєвропейського космосу. У центрі - трійця богів. Їх ми виразно бачимо
на славетному Збруцькому ідолі. У горішній частині фігури - бог неба,
заплідник і захисник. То слов'янський Перун, який був рівновеликим
грецькому Зевсові і римському Юпітерові. В центрі постаті зображена
сестра і дружина - слов'янська богиня родючості Мокош (Деметра, Юнона).
Внизу бачимо слов'янського бога підземелля Волоса - брата Перуна
(грецького Ада, римського Плутона). Волос охороняє нагромаджене предками
надбання - внуків, худобу, землю, будівлі, скарбницю.
Існує давній вислів, котрий розуміють як міфопоетичний образ родючості
наших грунтів: мати сира земля. Цей же вираз у давніх індійців звучить
так: мати сур'я земля (сур'я означає сонце). Його слід розуміти як матір
- родючість землі, що залежить від сонця - наочного представника неба. У
нас індоєвропейське слово сур'я видозмінилося за співзвучністю на
лексему сира, тобто вогка. Адже лише на вологій землі проростає зерно.

Трійцю богів (поза Збруцького ідола) охоплює змій - персоніфікація ріки
життя. Він захищає внутрішню цілісність космосу від зовнішнього хаосу.
Він забезпечує вічний колообіг людських душ - на землі, під землею, на
небі, знову на землі. Так безупинно повторюється зміна поколінь.

Образ змія-охоронця проявляється також на зображеннях загальної картини
античного космосу, хоч і не так яскраво. Змій увійшов у світобудову
пращурів українства під впливом індійської, єгипетської, фінно-угорської
міфології. Тому не можна зіставляти повну картину космосу слов'янської
міфології, користуючись тотожними критеріями. Зокрема, в античній
архітектурі змій перетворився в орнамент по обводу карнизів - символ
невпинного руху.

ОБРАЗ  РОДЮЧОСТІ

Збирачі-мисливці одержували їжу від природи майже в готовому для
вживання вигляді. Поки всі зайняті пошуками здобичі, в домівці
залишалися матері - стерегти родинне вогнище. З тих давніх пір
збереглися скульптури голих огрядних матрон - богинь родючості.

В результаті великої виробничої революції мисливці перейшли до
здобування продуктів від землеробства і тваринництва. На території
України і Молдови у IV-III тис. до н.е. виникла перша розвинена
хліборобська культура. Її відкрив 1896 року київський археолог В.В.
Хвойка. Названа вона трипільською за місцем першої знахідки поблизу
Трипілля Обухівського повіту Київської губернії.

Вироби цієї культури відрізняє весь науковий світ, хоч у ті стародавні
часи схожі землеробські ареали з дещо подібними речами були у всій
Європі.

Етноси періодично мігрували територією розташування трипільської
культури. Але, як доводять археологи, з тих давніх пір земля тут
оброблялася безперервно. Очевидно, стала частина населення підтримувала
досягнення матеріальної і духовної культури трипільців. Остання
грунтувалася на індоєвропейській міфології. Таким робом, збереглися до
сьогодні її старовинні образи.

Трипільці у своїх великих селищах залишали багато побутових і сакральних
глиняних виробів. Серед останніх - невеличкі жіночі фігурки. Землероби,
як і мисливці, зображали богинь родючості голими. Та богині орачів-оріїв
мали на поверхні тіл особливі символічні знаки. Ці знаки відображають
глобальний міфологічний погляд на відношення неба до землі. Саме воно
спричиняє всезагальну світову родючість.

На місці грудей богинь накреслювалася подвійна спіраль. На животі або на
лоні малювався ромб, перехрещений на чотири долі. У кожну клітинку
втискали (до випалювання, в сиру глину) по одній хлібній зернині.

Грудна спіраль є небесним символом: хмара - блискавка, що надсилає на 
землю молоко-сім'я-дощ. Ромб зі злаками уособлює зоране та засіяне поле.
Це також родюче місце богині, плід у її лоні.

Поєднання обох символів означає шлюб стихій неба і землі. Небо - батько,
земля - мати.

Окрім цих двох символів, на стегнах, боках і сідницях усіх трипільських
фігурок зроблені навскісні та спіральні надряпини. Вони виражають символ
захисту родючості, але про це мова нижче. Можна гадати, подібні
"ієрогліфи" наносилися не лише на постаті богів, а й на тіла спражніх
трипільських жінок. Радше, їх татуювали, бо клімат центру Європи не
дозволяв обмежуватися малюнками, як це досі роблять жителі тропічних
країн.

На вищому етапі розвитку наших пращурів магічна семіотика переноситься
на одяг. Тисячоліттями зберігається давній символ плодовитості: чарівний
розкреслений ромб - щедра нива. У стародавній Греції встановлювалися
Елівсинські містерії. Навесні - на честь богині родючості ярого зерна
Деметри, восени - во славу її дочки богині озимини Персефони. Під час
обох містерій жрець лив воду на землю, імітуючи небесне запліднення її
дощем.

1970 року в Москву і Санкт-Петербург привозили музейні експонати зі
столиці Кіпру Нікосії. Серед них був глек з однією ручкою і носиком -
прототип сучасного чайника. Носик зроблено у вигляді жінки, яка тримає у
правиці невеличкий глечик без дна. Через нього можна лити воду з
великого глека. Гадаю, це ритуальний предмет Елівсинських містерій.
Носик глека формою нагадує ще й морду бика. Це образ бога неба Зевса,
який, ллючи дощ, запліднює матір-землю.

Показовий одяг Деметри. Поверх сукні вона носить фартух у клітинку,
розкреслений подібно трипільському ромбові.

В Україні з найдавніших давен виготовляють плахту - верхню декоративну
спідницю. Віра в чудесні властивості цього картатого одягу, який сприяє
родючості в найширшому розумінні, дійшла до нас рядками правічних
ритуальних пісень.

Греки ревно берегли таїну національної родючості. На тих самих
Елівсинських містеріях під загрозою смертної кари заборонялося
перебувати чоловікам, гетерам, а також будь-кому з чужоземців.
Допускалися лише добропорядні матрони, причому за рекомендаціями. Це
засвідчує відома комедія Аристофана "Жінки на святкуванні". Елліни
побоювалися, щоб сторонні не пізнали загадки перетворення мертвого зерна
в живий паросток, щоб не розкрили місцеву таємницю запліднення і не
наврочили, не нашкодили національному здобуткові. Згідно з міфом, дочка
Деметри Персефона була викрадена володарем підземного світу її дядьком
Аїдом. Там він з нею одружився і Персефона пізнала таємницю підземного
життя.

До нас дійшло відлуння цього дивного старовинного звичаю - зберігання
національного здобутку. Почесному гостеві з чужого, але дружнього краю
жінка в ритуальному вбранні підносить хліб-сіль на рушникові,
прикрашеному споконвічною символікою. Жінка щиро передає в добрі руки
долю врожаю і надр землі, всенародного добробуту.

Творчість землі, заплідненої небесною вологою, збагачується теплом
променистого сонця. Його рух передається двома супутниками. Античні 
напівбоги-близнюки Діоскури везуть на колісниці по небу бога сонця
Геліоса. Лівий - вранішній, правий - вечірній.

Образ богині родючості з двома супутниками був поширений по всій Європі.
На Україні-Русі богиню заміняли древом життя у вигляді пишної квітки
(часто у вазоні), - в поєданні з двійкою коней, козлів, півнів. Лівий,
вранішній - зеленого або синього кольору, правий, вечірній - жовтого чи
червоного.

Богиня-квітка освячує найважливішу в хаті річ - вогнище, руську піч. За
нею постійно стежить господиня. Це її гордість. Час від часу вона
підбілює символ родинного багаття. На видному, чільному місці хазяйка
малює квітку.

Другий важливий предмет у хатині - ліжко. Його накривають ліжником, на
якому вишиті орнаменти у вигляді тих самих ромбів, що сприяють
родючості. Для подружнього ложа це найприродніший символ. Але родючість
треба захищати, тому над ним з давніх-давен заведено вішати зброю - лук,
меч, кинджал, шаблю, рушницю…

Язичницький ромб досі несвідомо відтворюють у національних орнаментах
усіх регіонів України-Русі та священницьких ризах християн.

На фелоні зі спини нашивають два знаки: вгорі - навпроти серця - хрест
або розп'яття, а внизу - на рівні колін - повернутий на 45 градусів
квадрат. Останній називають кустодія, що означає варта і нагадує про
хресну страту Ісуса.

Про це розповідає легенда. Коли Христос умер на хресті, тіло було знято
і покладено в печері та привалено великим камнем. Смерть настала в
п'ятницю. А в суботу вся варта мала йти на свято Паски. Вона звернулася
до прокурора Іудеї Понтія Пілата із застереженням: не залишати
страченого без нагляду, бо учні Ісуса можуть викрасти тіло і об'явити,
що він воскрес із мертвих і вознісся на небо.

Пілат наказав опечатати камінь. Чотири воскові печатки лягли на центрах
чотирьох сторін кам'яного входу, утворивши язичницький ромб. Тож фелонь
знаменує перемогу духа над тілом. Одягаючи її, священик пов'язує
хаотичний світ пастви з небесним ладом.

ОБРАЗ  ЗАХИСТУ

Мисливець може, пропустивши здобич, надолужити прогаяне наступного разу.
Володар же землі, орач повинен постійно докладати не тільки фізичні
сили, а й духовні. День і ніч думати про врожай. Молити небо про
своєчасний дощ. Він шукає духовні образи, сподіваючись на допомогу.
Знаходить метафори серед зрозумілих понять - частин власного тіла
(голови, грудей, живота, лона і фалоса), серед людських фізичних і
духовних стосунків. Образи захисту себе і здобутків своєї праці орій
шукає у зовнішньому світі. Щоб захистити село або лан, він робить
навкруги канаву. Це не дозволить проникнути злим силам у чистий космос
польової культури. Пригадайте бурсака-філософа Хому Брута з
гоголевського "Вія", який захищався від відьми чарівним колом.

Відрізняючи своє від чужого, людина знайшла духовну межу у вигляді ріки
життя, що відокремлює внутрішній космос від зовнішнього хаосу. Майже у
всіх народів світу вона асоціюється на землі зі змієм, який виходить на
поверхню після дощу; на ближньому небі - з веселкою, що виграє проти 
сонця різнобарвною лускою після життєдайної грози; на далекому, зоряному
небі - з Чумацьким Шляхом.

Тією рікою життя пливуть душі померлих дідів до богині родючості, а вона
посилає ці душі в лоно матерів, щоб відродити їх у тілах онуків. Недарма
існує звичай називати онуків іменами дідів.

Ріка життя захищає як особисто кожну людину, так і місцевість, яку
займає родина, громада, народ. Особу береже одяг, а пас закріплює її.
Етнографи свідчать, що карельські чаклуни носили пас із зміїної шкіри.

Відкриті місця тіла прикрашають захисні талісмани, обереги - кільця,
намисто, сережки. Усі особисті прикраси, в тому числі вишивки на одязі,
мають свої, притаманні лише даному, певному, етносові відмінності.

У кімнаті охоронними предметами є доріжки, половики, килими, рядна. А
багато предметів поєднують водночас і захисні і плодотворящі властивості
у єдиний космос. Так, на посуді поруч зі знаком родючості (квіткою або
плодом) обов'язково присутні огортаючі захисні смужки чи змійки.

Зовнішнім захистом будинку є дах, який імітує небо. Лиштва вікон та
дверей вартує від проникнення злих сил з боку двору. Рамки картин також
символізують річку життя, якою пливуть квіти-душі, або луску світового
змія.

Захист усієї садиби - тин. Оберіг села - уже згадана канава, а міста -
вал, кріпосна стіна.

Звернімося до вишивки на лицевому боці сорочок - теж лиштви. Вона
виражає як родючість (розкреслене поле), так і захист у вигляді двох
смужок, що оберігають відкритий комір і серце.

Така вишивка з'явилася дуже давно. У Музеї історичних коштовностей
України знаходиться фігурка чоловічка з Мартинівського скарбу (VII ст.).
Він розставив ноги, а руки тримає на стегнах. А на грудях його сорочки
зображена ця сама вишивка. Фігурка дуже схожа на зображення балтійського
бога Перкунаса (Вільнюський історико-краєзнавчий музей), який сидить на
кам'яному небесному троні і метає перуна (блискавку).

Порівнюючи положення ніг обох скульптур, можна стверджувати, що
мартинівський "танцюрист" насправді не танцює, як припускає В. Василенко
(1977 р.), а сидить на небесному троні. Гадаю, що це Перун -
слов'янський бог неба і чоловік богині родючості Макоші.

У Фракії, на Північному Кавказі, на Київщині знаходили медальйони IV-VII
ст. із зображенням подібних чоловіків із розкаряченими ногами,
розведеними руками, які вписані в коло всесвіту. На сорочках - подібні
вишивки. Мабуть, це той же Перун. Ось як давно існує українська
вишиванка!

Пасок підтримує одяг і захищає від проникнення холоду та злих сил хаосу,
затримує тепло, зберігає внутрішній космос. На тканих вовняних пасках
повторюється не тільки мотив захисту, образ змія, але й мотив родючості:
лежачі ромби - орані поля у супроводі небесних коней. Коні зображено
фрагментарно, без тулубів, тільки самі ноги у вигляді шевронів: двоє
передніх ніг (лапки відкриті) і двоє задніх (лапки закриті). Ноги - як
атрибут вічного невпинного руху сонця, зірок, часу, життя.

Доріжка на долівці імітує смугастого змія - обережника. Спіралевидний
килимок також символізує змія, але того, що згорнувся у клубок і вартує 
поріг.

Повна картина космосу зображується на килимах. Тут і богині родючості, і
змій-охоронець, і квіти, що символізують душі предків. А все це - у
геометризованих формах, у вигляді трикутників і ромбів.

Язичники очікували дарів од шлюбу богів неба і землі. Європейське
християнство пропонувало давнім русам добувати свій хліб насущний своєю
працею, не очікуючи допомоги язичницьких богів. Любов і повага до
ближніх і з Богом душі забезпечує лад та згоду в громаді, сприяє
розвиткові вільної людини.

Язичницька символіка збереглася у народній пам'яті досі, але за
тисячоліття загубився її таємний зміст. Залишилася лише зонішня форма.

Нині ми виявилися позбавленими духовних орієнтирів. Тому люди прагнуть
до звичаїв, що збереглися у народі. Християнська церква з повагою
ставиться до залишків стародавньої наївної віри, розуміючи, що під
забобонною формою криється зворушливе ставлення до рідної природи, до
свого краю, до давніх звичаїв, до національної культури.

І по домівках, і по церквах заведено прикрашати ікони вишитими
рушниками. То є символ захисту вищої духовності. Тут помітний зв'язок
православ'я з язичництвом: християнство колись подолало віру перших
орачів (оріїв). Церква освячує старовинне, оригінальне українське
мистецтво, яке відображає власне обличчя нації, власну цивілізацію -
серед культур індоєвропейських народів.

Голоси сучасників.

При в'їзді в сучасне Трипілля круто височіє, здається, до самого неба
знаменита Дівич-гора. Вона ніби сторожує тут, над сивими хвилями Дніпра,
вона ніби відділяє промислову зону (поруч збудована теплова
електростанція) від золотого трикутника вітчизняної історії. Саме тут,
на городищі Дівич-гора, у Триполі впродовж тисячоліть, як довели
розкопки, був жертовник наших предків, язичників. Ось що пише про нашу
Дівич-гору російський академік Борис Рибаков у широко відомій книзі
"Язычество древней Руси": "…Девичь-гора находится в этом же
Среднеднепровском регионе на окраине с. Триполье (летописный Треполь) на
Днепре. На вершине горы, возвышающейся над Днепром в зарубинецкое время
был сооружен своеобразный жертвенник-печь, представляющий собой
композицию из девяти полусферических углублений. По всей вероятности
этот своеобразный жертвенник с девятью гнёздами предназначался для
сосудов, в которых во время праздничной церемонии могли вариться
какие-либо зелья или зёрна… Число 9 в сочетании с девичьим именем этой
огромной и очень импозантной горы наводит на мысль (как и по поводу
гадательной чаши с девятью клеймами месяцев), что создатели жертвенника
с девятью составными частями прежде всего соотносили это центральное
сооружение Девичь-горы с девятью месяцами беременности. Богиня-дева, как
устойчивое представление о женском аграрном божестве, мыслилась,
очевидно, подобно христианской Богородице не просто девушкой, а такой,
которая уже "понесла во чреве своём" и ей предстояло девять месяцев
подготавливать рождение новой жизни. …Со стороны, противоположной 
Днепру, Девичь-гора сходит на нет широким пологим спуском, как бы
специально предназначенным для торжественных обрядовых процессий от
поселения к жертвеннику богини-девы на вершине. Большой интерес
представляет общий взгляд на весь этот среднеднепровский регион, в
котором находится Девичь-гора у Триполья. Здесь сосредоточены важнейшие
памятники зарубинецкой культуры. Здесь же встречено наибольшее
количество предметов античного импорта из Причерноморья".

У ще давніший час переносить нас розповідь про іншу древню цивілізацію
на нашій землі, розповідь видатного українського ученого, за
сумісництвом - і розвідника у тилу ворога у роки Вітчизняної війни,
Віктора Петрова: "У ІІІ тисячолітті перед Різдвом на території
Правобережної України, на теренових просторах від Дніпра до Дунаю була
поширена пишна і квітуча культура, яка вперше була відкрита наприкінці
дев'ятнадцятого століття археологом В. Хвойкою на середньому Дніпрі у
районі м. Трипілля і відтоді увійшла в науковий обіг під назвою
трипільської. Це високорозвинена культура ефектних барв, складного
орнаменту, орнаментальних прикрас, з пишною декоративністю мальованих
хат, розписаних печей, фарбами розмальованого посуду. …Україна часів
трипілля була суцільно хліборобською й суцільно заселеною країною. Це
була вже на даному етапі країна одночасно сільська і міська, з широкими
культурними зв'язками. …Тут початкові, вихідні первні культури України
за 5 тисяч років до нашого часу".

А ось і голос молодшого покоління дослідників історії України, зокрема,
і нашого краю. Це голос часопису "Індоєвропа", новий номер якого щойно
вийшов у Києві: "…- саме наша країна стала правітчизною оріїв, колискою
індоєвропейської історії (задовго до окультурення біблійних
пісків-пустель, до еллінського, римського, візантійського "вибухів"
цивілізації; - саме звідси почалося освоєння інших світів білими людьми:
сівери-сувери-сумери заснували Сумерію (т.зв. "Шумер"), а інша хвиля
племен понесла нашу орійську культуру від Трипілля та Халеп'я з-під
Києва до Трипури та Харапи в Індії, до Тріполі та Халеппо в Малій Азії;
- тут народжувалися, жили, творили і звідси виходили не одвічно гріховні
"раби Божі", але Онуки Дажбожі, але Діти Орові… - тож закономірно саме в
нас винайдено рало; у нас уперше в історії було приручено коня, бика,
корову; у нас з'явилися перші у світі колесо, віз, легка бойова
колісниця; у нас волхви-ведуни сформували першу систему духовн
відомостей про Космос і Землю" 

Державна символіка

“Державна символіка України ”

 Державні символи України

В ст. 20 Конституції України передбачено, що державними символами
України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний
Гімн України. Під державними символами України слід розуміти закріплені
в законодавстві офіційні графічні чи звукові зображення, в яких
втілюються національні ідеї, що символізують державність України.
Державні символи затверджуються Верховною Радою України. Характерними
ознаками їх є те, що вони: 1) виражають національний менталітет,
національні ідеї політичного чи історичного змісту; 2) мають
загальнообов'язковий характер. Основою державних символів є державний
суверенітет.

Державні символи є складовою частиною більш широкого поняття “державні
атрибути”, до числа яких входять також столиця держави, офіційна назва
держави, державна мова, державна печатка, національні пісні, почесні
значки, державні штандарти.

Державний Герб — це закріплений у законодавстві офіційний умовний знак,
який через графічне чи кольорове зображення окремих фігур виражає коло
певних ідей політичного характеру та символізує суверенітет держави. В
Конституції сказано, що великий Державний Герб України встановлюється з
урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська
Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від
конституційного складу Верховної Ради України. Головним елементом
великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира
Великого (малий Державний герб України). Зображення Державного Герба
розміщується на печатках органів державної влади, державного управління,
судових органів, грошових знаках і знаках поштової оплати, службових
посвідченнях, штампах, бланках державних установ тощо.

Державний Гімн — це закріплена в законодавстві країни музично-поетична
емблема держави, яка через систему (набір) музично-поетичних образів
виражає певне коло ідей політичного характеру та символізує суверенну
державу. Державний Гімн України — це національний гімн на музику
М.Вербицького. Державний Гімн як офіційний символ держави виконують під
час підняття Державного Прапора, відкриття урочистих засідань, на
початку офіційних зустрічей на найвищому рівні, прийняття військової
присяги, відкритті спортивних змагань тощо. Слова Гімну затверджуються
законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного
складу Верховної Ради України.

Державний Прапор — це закріплене в законодавстві офіційне полотнище
держави, в якому шляхом добору певних кольорів (іноді з використанням
малюнків чи написів) виражено ідеї політичного характеру. Державний
Прапор України — стяг з двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і
жовтого кольорів:

верхня смуга — синього кольору, нижня — жовтого. Співвідношення ширини
прапора до його довжини — 2:3. Державний Прапор піднімається на будинках
органів державної влади і управління, органів місцевого самоврядування,
дипломатичних і консульських представництв України, на прикордонних
заставах та митницях, на засобах пересування перших осіб та 
митницях, на засобах пересування перших осіб та
дипломатичних представників і консулів України, як кормовий прапор на
морських суднах України, під час офіційних зустрічей на найвищому рівні,
на відкритті спортивних змагань тощо.

Публічний глум над державними символами України карається у
встановленому законом порядку.

Столицею України є місто Київ.

Конституція — основний закон держави, що визначає найважливіші засади
організації суспільства.

Відповідь на перше питання пов'язана із визначенням загального
співвідношення між суспільством і державою. Державу не можна
ототожнювати із суспільством — вона є специфічним, багатоманітним його
інститутом, який через організацію влади і управління віддзеркалює всі
його основні риси, особливості. Не випадково, ще Гегель зазначав, що
держава і суспільство пов'язані в їхній ідентичності і відмінності
багатовидовими взаємопроникненнями, що між ними є "безліч переходів,
поєднань і залежностей.

Згідно з цією тезою навряд чи можна стверджувати, що за рівнем
відображення дійсності конституція — це виключно конституція держави або
виключно конституція суспільства. Конституції, як свідчить практика
переважної більшості країн, поряд із закріпленням основ державного ладу,
найважливіших державних інститутів визначають і вихідні положення, що
характеризують даний суспільний устрій, систему власності,
соціально-економічні й політичні відносини, рівень духовного життя саме
конкретної країни. Особливо це притаманно конституціям, прийнятим після
другої світової війни, а також після розпаду так званого соціалістичного
табору.

Отже, маємо підстави стверджувати, що за загальною характеристикою
конституція — це, насамперед, основний закон держави. Разом із тим
відповідно до впливу на посутні ознаки держави конституція визначає
основи суспільного ладу певної країни. Наприклад у статтях 13 і 14
Конституції України визначаються об'єкти права власності українського
народу, регламентуються питання, пов'язані із соціальною спрямованістю
економіки нашої держави, соціальним і правовим статусом землі та правом
власності на неї.

Конституція України – уособлення верховенства права, сутності та
спрямованості політики нашої держави

Складним є питання про те, яким актом є конституція — політичним чи
правовим? Для відповіді на нього знову ж таки слід звернутися до
загальнотеоретичних положень про співвідношення політики і права. Існує
досить багато визначень політики і характеристик сутності права як
суспільного явища. У марксистських визначеннях, особливо тих, що були
зроблені за радянських часів, у співвідношенні політики і права завжди
наголошувався пріоритет політики, яка ніби-то повинна передувати праву.
Тобто право розглядалося виключно як один із засобів здійснення
політики. Недарма В. Ленін зазначав, що закон, тобто головна провідна
форма права, яку характеризує найбільший ступінь узагальнення, є заходом
політичним, політикою. Із цього видно, що право та основні форми його
визначення розглядалися як засоби, що забезпечують здійснення політики.
Якщо вони не задовольняли панівні кола суспільства, то могли змінюватися
відповідно до їхнього бажання. Тож і конституція вважалася нормативним
актом, що не має визначального значення і повинен підпорядовуватися
політиці.

Відомо, що існує багато визначень політики як суспільного явища. У
більшості випадків ними закцентовано увагу на тих чи інших її ознаках.
Найбільший ступінь узагальнення щодо визначення сутності політики
міститься, мабуть, утвердженні, згідно з яким політика є системою
відносин влади і управління в суспільстві (державної влади та державного
управління, а також інших суспільних відносин, насамперед тих, що
пов'язані із самоврядуванням). Постає питання: яку соціальну роль у
такому разі відіграють право, закон, конституція держави? Відповідь може
бути одна: право і всі його форми, в тому числі й конституція, — не що
інше, як засоби здійснення політики і тільки.

Такий підхід як з методологічної, так і з практичної точки зору є
безпідставним, помилковим. Він призводить до волюнтаризму в політиці,
позбавляє її будь-яких позитивних орієнтирів, у тому числі правових.
Такий підхід пов'язаний із недооцінкою права, конституції, є проявом
того правового нігілізму, який панував у нашій країні за радянських
часів, коли про право згадували лише тоді, коли треба було щось
замаскувати у сфері політики, надати тому чи іншому явищу правової
привабливості.

Право й загальні правові настанови, а тим більше конституцію, не можна
розглядати як додаток до політики. У праві відображено певні політичні
інтереси, а також вимоги (потреби) суспільства. Однак їх вияв має межу.
Право, а отже, й така провідна його форма, як конституція, мають
самостійне значення, грунтуються на власних підвалинах, повинні
відповідати певним принципам, конкретним суспільним вимогам. Право — це
не просто звід правил поведінки (правових норм), що їх, у межах своєї
компетенції, встановлюють відповідні державні органи. Якщо вдовольнитися
тільки цим і не намагатися пізнати внутрішню сутність справжню природу
права, то логічним буде висновок що право — не що інше, як один із
засобів здійснення політики. Адже відповідний державний орган, видаючи
той чи інший нормативний акт, встановлюючи норми права, провадить певну
політику, і тому право є без посереднім й виявом.

Насправді ж усе значно складніше. Право — не додаток до політики, а
самостійний загальносоціальний прояв, що узагальнює ступінь свободи,
рівності та справедливості суспільства, критерій його моральності
(оскільки право невід'ємне від моралі як одна з форм зовнішнього її
вияву). Право може бути виявом політики лише до того часу, поки ця
політика не суперечить нормам моралі, принципам справедливості, за якими
всі люди вільні й рівні від народження у своїх можливостях і можуть
реалізувати їх у суспільстві.

Саме цю найглибиннішу сутність відображає закладений у ст. 8 Конституції
України принцип верховенства права.

Отже, відповідаючи на питання, політичним чи правовим актом є
конституція, слід зазначити, що кожну конституцію зорієнтовано на 
проведення такої політики, яка відповідає потребам суспільства. Однак у
демократичних державах політика не може виходити за межі права, високих
моральних принципів, закладених у ньому.

Конституція України є найвищим правовим актом нашої держави, її Основним
Законом, який водночас визначає основні напрями розвитку суспільства,
держави.

Географічна назва обласних центрів України

Географічні назви обласних центрів України

Вінниця — обласний центр, що розміщений по обох берегах річок Південного Бугу та Віннички. Існує декілька версій про походження назви міста. Одна із них пов'язує назву з старослов'янським словом «вьно», що означає «посаг». Інші дослідники вважають, що це зрусифікована назва і вірно було б назвати «Винниця», що походить від слова винокурня. Є й третій варіант. Місто одержало назву від річки Віннички, на якій воно і засноване. А вона сама названа від слова «вінок». На цій річці за прадавнім звичаєм дівчата пускали на воду віночки з квітів, щоб довідатися про свою долю.
Дніпропетровськ розміщений по обох берегах Дніпра. Містозасновано в 1777 р. і названо за іменем цариці Катерини II Катеринославом. У 1926 р. перейменовано в Дніпропетровськ на честь Г. Петровського. Походження назви Дніпро досі не з'ясовано. Його пов'язують із скіфським словом «дана», тобто «річка». Дехто вважає, що це «західна річка».
Донецьк заснований у 1869 р. як селище Юзівка, що виникло поблизу Овечого хутора навколо металургійного заводу. Це підприємство збудував англійський промисловець Джон Джеймс Юз. В 1924 p. Юзівку перейменували в Сталіно, а в 1961 р. — у Донецьк. Сучасна назва міста походить від найменування річки Донець. Звідси і Донбас, Донеччина. Річка ж отримала свою назву від слова Дон, так давнє плем'я аланів, які є родичами осетинам Кавказу, називали всяку воду, звичайно і річки. В цьому можна пересвідчитися, знайшовши на карті річки Осетії.
Житомир уперше згадується у літописі у 1240. За легендою місто засновано улюбленцем і радником Київських князів Аскольда і Діра Житомиром, який ніби після їх убивства не захотів служити Олегові і пішов зі своєю дружиною на захід у ліси, де й заснував нове поселення, назвавши його своїм іменем; Чеський славіст Я. Шафарик вважає, що місто виникло в VIII-IX століттях як центр племені деревлян-житичів. Звідси і назва міста — «мир (громада) житичів».
Запоріжжя виникло 1770 р. як одна із фортець Дніпровської укріпленої лінії. За іменем командуючого армією Олександра Голіцина названо Олександрівкою. Одночасно з фортецею виникло і поселення Олександрівськ. Сучасну назву одержало 1920 p., яка пов'язана із Запорізькою Січчю. Відображає географічне положення міст «за порогами» Дніпра.
Івано-Франківськ до 1962 р. називався Станіслав. Перша згадка про місто відноситься до 1662 р. Ще в XV столітті на місці сучасного Івано-Франківська існували українські села Пасічка і Княшнин, а згодом, і Заболоття. Потім ці села були захоплені польським магнатом Потоцьким, і за його іменем названо Станіславом. 9 листопада 1962 р. місто одержало назву Івано-Франківськ на увічнення пам'яті Івана Франка, життя і діяльність якого були пов'язані з цим містом.
Найдавніша згадка про сучасну столицю України і адміністративний центр однойменної області є «Повість временних літ», в якій розповідається про трьох братів Кия, Щека іХорива та сестру Либідь. За легендою від імені найстаршого брата Кия і походить назва Київ. У топоніміці Києва є і давні назви гори Щекавиці, річки Либідь тощо. Інші трактування назви Києва пов'язують з р. Киянкою, що протікала під Старокиївською горою і зникла ще в XVII столітті. Є гіпотеза, що виводить назву Києва від слова Куєв, яке ніби виникло з прийменника «ку» (тобто «до» або «ко») та основи «єв» («небезпечне місце»).
За наказом імператриці Єлизавети Петрівни в 1754 р. на місці сучасного Кіровограда збудована фортеця святої Єлизавети. Поселення біля фортеці з часом стало адміністративним центром Нової Сербії з назвою Єлисаветград. На увічнення пам'яті С.Кірова в 1934 р. стало називатися Кірове, а з 1939 р. — Кіровоградом.
Луганськ знаходиться у місці впадінні р. Ольхівки в р. Луганка. У XVIII столітті тут було поселення Кам'яний Брід. У 1883 р. селище Луганського заводу і село Кам'яний Брід об'єдналися в місто Луганськ. Назва міста дуже «прозора» і походить від річки Луганки. Річка мала широку лугову заплаву, звідси і її назва. Місто декілька разів перейменовувалося за радянських часів в Ворошиловград, а потім знову в Луганськ.
Луцьк вперше згадується в 1085 р. Знаходиться на р. Стир і ймовірно отримало назву від слова лука — «коліно, вигін». І дійсно, Стир у цьому місці має луку. Існує версія, що місто отримало назву від перших його мешканців племені — дулебів.
Львів — виник у середині XIII століття. Пояснення його походження не викликає сумніву. Львів названо на честь найстаршого сина галицького князя Данила Романовича — Лева.
Миколаїв — обласний центр. Уже в VI столітті нашої ери поблизу сучасного Миколаєва на Бузькому лимані була грецька колонія Ольвія (тобто «щаслива»). Після ліквідації Нової Січі в 1775 р. тут з'явилися переселенці. Виник хутір австрійського купця Фабрі — Фаберова дача. В 1787 році хутір був зруйнований турками. Саме місто названо Миколаїв на пам'ять про штурм Очакова, в день православного свята святого Миколи 6 грудня 1788 p., якого вважали за покровителя моряків. Зараз офіційною датою заснування міста є 5 серпня 1790 p., коли на воду спустили перший фрегат «Святой Николай», збудований на Миколаївській верфі.
Одеса виникла в кінці XVIII століття на місці старовинного українського поселення Коцюбієве, яке пізніше татарами і турками було назване Хаджибеєм. У 1795 році Хаджибей перейменували в Одесу за назвою грецької колонії Одесос. Тоді вважали, що ця колонія колись була в цьому районі (пізніше виявилося, що вона існувала біля сучасного міста Варна в Болгарії). Деякі дослідники вважають, що Одесос означає «великий торговельний шлях».
Поселення під назвою Лтава й Олтава вперше згадується в літопису під 1174 р. Найімовірніше, що назва міста Полтава пішла від р. Лтиви чи Олтави, яка є притокою Ворскли. Походження назви самої річки не з'ясовано. Деякі вчені пов'язують його із латинським лутум, що означає «болото, глана».
Найімовірніше, що Рівне одержало свою назву за характером місцевості, на якій воно розміщене. Є й інші пояснення цієї географічної назви. Переказ пов'язує заснування міста з князями Острозькими, маєтки яких нібито простягалися рівно цією місцевістю. За іншим трактуванням, у князів було рівно сто міст.
Сімферополь засновано у 1784 р. на місці татарського поселення Ак-Мечеть («Біла мечеть»), яке в свою чергу виникло на руїнах Неаполя Скіфського. Штучна грецька назва походить від старогрецьких слів сімферо- «збирати до купи, з'єднувати» і поліс — «місто». Звідси Сімферополь — місто на перехресті всіх доріг Криму. Але існують і інші переклади: «бути корисним, приносити вигоду» або «щасливе місто».
Суми засновано в середині XVII століття переселенцями на правому березі Псла у місці впадіння в нього р. Сумки. Найвірогідніше назва цього обласного центру походить від назви річки, а в основі її назви, можливо, знаходиться тюркське слово «су», що означає «вода».
Перша згадка про Тернопіль датована 1540 р. як про місцевість Тернопілля. Існує декілька версій щодо походження назви міста. Одні дослідники пов'язують її з терновим полем, — інші з словом «ополе» — об'єднання кількох родів, треті — з прізвищем «Тарковський».
Ужгород стоїть на березі р. Уж, звідси і назва міста. А слово «город», від дієслова «городити» зустрічається по всій Україні - Городня, Городище, Городенка, Городок, Миргород тощо і означає «укріплене, обгороджене місце». Деякі дослідники допускають, що назва річки походить від давнього «ужина» — «вузьке місце» (русло річки справді вузьке, звивисте, затиснуте горами).
Харків заснований в другій половині XVII століття у місці злиття річок Харків і Лопань. Найімовірніше, що місто одержало назву від українського імені Харко (Харитон), що його мав перший поселенець-козак. Є й інші версії. Одна із них говорить, що місто одержало назву від річки. Інші дослідники вважають, що це видозмінене Шарукань (з половецького «шаура» — «скотар», «кан» — «привал, стоянка», «шарукань» — «стоянка скотаря»).
Херсон закладений як сучасний обласний центр у 1778 р. на місці старого укріплення Олександр-Шанц. За тодішньою модою місто одержано назву від грецької колонії Херсонес (старогрецькою мовою — «півострів»), хоча вона знаходиться поблизу нинішнього Севастополя.
Хмельницький знаходиться на місці упадіння р.Плоскої в Південний Буг. Спочатку називався Плоскирів, а згодом Проскурів. Свою назву р.Плоска отримала від характеру місцевості, якою вона протікала. Навколо міста було викопано глибой рів. Від сполучення назви річки і слова рів і утворилася назва міста. Перейменовано на честь Богдана Хмельницького.
Поселення на місці сучасних Черкас існувало ще за часів Київської Русі. Козаки поселилися тут у XIV столітті. Назва походить від слова «Черкаси», що його тривалий/час виводили від давньоруського «ченьаси» — «чорні аси», тобто «клобуки». Найновіші дослідження свідчать про черкесів-переселенців, вихідців із Північного Кавказу. Руські літописи свідчать про те, що черкаси (косороги, адиги) брали участь у походах київських і чернігівських князів проти половців, печенегів тощо.
Є й легенда про княгиню Чорну (або Цорну), яка вистрибнула з терема, щоб не потрапити до рук загарбників). Виводять назву Чернігів і від слова «серна» — Сернігів, які у великій кількості водилися в навколишніх лісах, а також від Чорної гори, що знаходиться поблизу. Дехто з дослідників вважає, що місто одержало свою назву від ім'я Черніг.

Топоніміка Сумської області

У географічних назвах Сумської області знайшла свій вираз поетична душа нашого народу, його радощі і печалі. Кого залишить байдужим назва сіл області: Веселе, Зелене, Голуби, Тополя, Біла Береза, Зелений Гай тощо. Але й тут існують певні особливості і закономірності.Так, на півдні України топоніми з основою весел (Веселе, Веселий Гай та інші) більше поширені, ніж у Сумській області. На Дніпропетровщині їх майже 30. Звичайні вони і в сусідніх Миколаївській, Донецькій і Кіровоградській областях.
Вивчення топоніміки рідного краю необхідне ще й тому, що часто простота розшифровки тієї чи іншої географічної назви насправді виявляється не настільки очевидною, як це здається на перший погляд. Чисельні в країні Баранівки, Півнівки, Ракова Січ на Сумщині та багато інших сіл і місцевостей названі так не тому, що тут вирощували відповідних тварин, а тому що вони належали колись Барану, Півню, Раку.
А як оспіваний, іншого слова й не підбереш, рельєф області — Вишневий Яр, Сидорова Яруга, Суходіл, Рівчаки, Грунь, Холодний Яр, Великий Яр, Бурчак та інші.
Сумська область з її досить густою гідрографічною сіткою багата на гідроніми. Вони також відбивають у собі природні чи господарські особливості. Поетична річка Ромен і «прагматична» річка Мочулище. Якщо українське слово ромен ще не вийшло з ужитку, то що таке «мочулище», діти вже, напевно, й не знають. А мочило (мочула) — це мілка річка, ставок, болото, неглибоке озеро, де в певному місці мочать коноплі. Такі назви є скрізь на півночі країни — від Волинської до Сумської області. Поширені такі гідроніми і в Росії, Польщі, Чехії, Словаччині, на території колишньої Югославії.
Велика група термінів гідрорельєфу північного сходу України пов'язана з особливостями говірок сіл цього регіону. Так, термін «рівчак» («бурчак») знайшов відображення на карті Сумщини (села Рівчаки і Бурчак). Багато географічних назв означає болотисте місце. Наприклад, «ржавець» — ржаве болото, «баюра» — велика і глибока калюжа, «твань» — в'язка і густа грязь, «рудка » — іржаве болото тощо. Цікаво, що ареал з основою залізо перекривається ареалом із словом «ржа», який в свою чергу перекривається ареалом гідронімів з основою «руд». Ці ареали охоплюють не лише Сумську область, але й всю північ країни, а також Прикарпаття, Білорусь, Молдову, Польщу та інші території.
У географічних назвах Сумської області добре відображений і рослинний світ. Це села Тополя, Біла Береза, Соснівка, Тернівка, Вільшанка, П'ятидуб, Ясенове, Чорні Лози тощо.
А які звірі водилися в давнину на Сумщині? Знаючи топоніміку рідного краю відповідь знайти легко:«Водилися тут тури». На це вказує хоча б назва с. Тур'я.
Географічна карта дає відповідь і на питання про рід занять жителів області в минулому. Про це розповість назва сіл Кошари, Пекарі, Пасіка, Токарі, Овеча, Мачулища, Старі Гончарі тощо.
Топоніміка Сумщини розповість і про історію заселення її території, особливо центральних і південних районів. Загальновідомо, що переселенці мали звичай називати нові поселення за назвою сіл і міст своєї Батьківщини. Так, переселенці з України заснували в Сибіру і Казахстані багато Полтавок та Чернігівок. У Америці переселенці із Сквири Київської області заснували поселення Нью-Сквиру. Не є винятком і Сумська область, яка заселялася переважно вихідцями з Правобережної України, зокрема з Прикарпаття, Карпат і Закарпаття. Про це говорить назва сіл Великий і Малий Самбір на Сумщині і міст Самбір і Старий Самбір Львівської області. Але це не єдиний факт. Бойки, гірські українці, живуть в Карпатах, а села Бойки, Бойковщина розміщені в Полтавській і Сумській областях. Особливо чітко проглядають «тіні забутих предків» в чисельних на Сумщині і Полтавщині селах, кутках, вулицях, що мають назву «грунь». Запитайте жителя цих сіл, що означає це слово, і він вам не відповість. Але знають, що таке «грунь», гуцули. Так вони називають горб, підвищення. Та й в рельєфі всі ці об'єкти пов'язані з підняттями земної поверхні.
Топоніміка Сумської області відбиває не тільки далеке минуле, але й порівняно недавні часи та нашу сучасність. Нашарування епох видно на карті області. Серед назв, що народилися багато роківтому, поряд із селами Козацьке, Кобзарі, Графське з'явилися назви радянського періоду — села Перше Травня, Комунари, Радянське, Комсомолець тощо.

П. Масляк

Географічні назви Чернігівщини

Чернігівщина. Древня земля, багата своєю історією, природою, людьми. В її географічних назвах знайшли відбиток незліченні скарби народної мудрості, різноманітні природні умови і ресурси, трагічні і щасливі сторінки життя.
Городище — місце колишнього укріпленого поселення. Чернігівщина пережила не одну навалу ворогів. Тому в різних її куточках ми знаходимо залишки таких фортець. Таке укріплення в давнину звалося городом і походить від дієслова «городити». Так, у Ічнянському районі є Івангород, в Бахмацькому і Семенівському — Городок, в Менському і Семенівському — Городище. Красний Городок знаходиться у Семенівському районі. А що означає суфікс «-ище» в назві Городище? Подивіться на географічну карту Чернігівської області. Тут ви знайдете і Монастирище в Ічнянському районі, і Таборище в Ніжинському, і Кошарище в Куликівському, і Будище в Чернігівському. Давній суфікс «-ище» означає, наприклад, що село, Монастирище виникло на місці колишнього монастиря, а Будище — на місці, де колись знаходилася буда (що таке буда ви дізнаєтеся пізніше). Є в Носівському і Семенівському районах населені пункти з назвою Селище. Географічна назва цих сіл відкриває таємницю їх виникнення. Якщо на місці спустошеного поселення або поселення населення якого вимерло чи покинуло помешкання, засновувалося нове село — воно часто-густо отримувало назву Селище.
Переселяючись із Правобережної України на Лівобережну, люди засновували слободи. Є так і населені пункти і на Чернігівщині. Це Слобідка Бахмацького району, Слобода Корюківського, Слобідка Талалаївського, Слобода Чернігівського, Щорська, Михайльчина Слобода і Кролевець-Слобідка Новгород-Сіверського, Рашкова Слобода Ріпкинського району тощо.
Назви населених пунктів можуть підказати сучасним поселенцям, звідки прийшли їх предки на цю землю. Так, в Бобровицькому районі знаходиться село Свидовець. Свидовець — це один із найвищих гірських масивів у Карпатах, отже зрозуміле і походження цієї назви на Чернігівщині. Напевно, мало хто із чернігівчан знає, що походження слів з Карпатського регіону характерні для Посеймя і Подесення. Наприклад, слово «глаганка», «глоганка» та деякі інші його відміни — означає коров'яче або овече молоко, що заправлене висушеним шлунком і зустрічається лише в Карпатах і на Чернігівщині.
Цікавим є й інший факт. Молоко вівці ніколи не вживали у їжу в Білорусі і Росії. Водночас це був один із основних продуктів харчування в Карпатах. Але існує ареал на Чернігівщині (Козелецький, Чернігівський, Ріпкинський, Городнянський, Менський, Щорський, Сосницький та Корюківський райони), де раніше теж доїли овець. До речі, і овече молоко тут називали карпатським словом «бринза».
Багата історія Чернігівської землі знайшла відбиток на її географічній карті. Село Козацьке Бобровицького району і Хортиця у Варвинському районі, Пушкарі у Козелецькому і Новгород-Сіверському районах. Чумаків давно немає в Україні, але село Чумак назавжди закріпило цю назву у Ріпкинському районі. У Семенівському районі до цього часу збереглося село з назвою Шведчина, а в Чернігівському — Москалі. Звичайно, є й пізніші історичні нашарування радянського часу. Сюди можна віднести Червоні Партизани Менського району, Червоний Ранок , і Пролетарське Коропського, Пам'ять Леніна Менського району. В Ніжинському районі є навіть село Перебудова, хоча з перебудовою (1985 р.) в колишньому СРСР воно не має нічого спільного.
У Чернігівській області — давній українській землі — дуже мало географічних назв іншомовного походження. Одна із них знаходиться в Носівському районі. Це село Сулак. Його назва має тюркське походження. На карті Північного Кавказу в Дагестані ви знайдете однойменну річку і поселення. «Су» з тюркської — вода. Згадаємо хоча б відомий водоспад Учан-Су в Криму.
Знайшли відображення в географічних назвах Чернігівщини і важливі шляхи сполучення, що перетинали цю землю у минулому. Топоніми Містки Щорського району, Мости Бахмацького і Городнянського, Хрещате Козелецького, Переволочна Прилуцького та інші. Вони дають інформацію про те, що колись тут проходили більш чи менш важливі транспортні магістралі, переправи тощо.
Для Чернігівської області притаманні чисельні назви, що відображають розміщення того чи іншого виробництва в минулому. До них відносяться Бондарі в Бахмацькому районі, Мочалища (вимочували коноплі) в Бобровицькому, Тартак (лісопильня)в Городнянському, Буди в Ічнянському, Будище в Козелецькому. Буда, Будище в Корюківському, Журавлева Буда, Буди, Будище в Куликівському, Буда-Вороб'ївська в Новгород-Сіверському, Будище в Чернігівському районах. Останні географічні назви вказують на виробництво дьогтю, смоли, поташу. Сюди ж можна віднести і Дігтярі в Ічнянському районі.
Поширена в області назва Рудня, походження якої вказує на її минуле: тут виробляли залізо із болотної руди. Є такі села в Козелецькому, Корюківському, Сосницькому, Чернігівському та деяких інших районах: наприклад, Грибова Рудня в Ріпкинському районі.
Дуже розвинуто на Чернігівщині і виробництво скла. На це вказують назви сіл Туманська Гута і Лошакова Гута в Козелецькому районі, Гута Коропського району, Гутище в Корюківському, Гута Ткачова в Ріпкинському, Стара Гутка в Семенівському районах, Гутище — в Сосницькому, Гута Студенецька — в Щорському районах. Такі назви вказують також на наявність певної сировини для виробництва скла і в наші дні.
На певний вид виробництва в минулому та і в наші дні можуть вказувати і Олійники в Корюківському районі, Тютюнниця в цьому ж районі, Кошарище та Смолянка в Куликівському, Садове в Ніжинському районах, Мильники в Хосівському, Нова Папірня в Ріпкинському і Папірня в Чернігівському, Млинок у Щорському, Жилин Млинок у Козелецькому, Нові Млини в Борзнянському районах тощо.
Чудова природа Чернігівщини оспівана в її географічних назвах. Рослинний світ чи не найширше представлений на карті області: Кропивне, Вербівка, Калинівка, Грушівка в Бахмацькому районі, Рокитне, Осокорівка в Бобровицькому, Березівка, Тростянка в Борзнянському, Калиновиця, Берізка в Варвинському, Лозове, Дібровне, Тополівка в Городнянському, Вільшанка в Ічнянському, Бір, Опеньки в Козелецькому, Мохове, Черешеньки в Коропському, Березка в Менському, Діброва, Липів Ріг в Ніжинському, Березова Гать в Новгород-Сіверському, Кленове і Вишневе в Носівському, Тополя і Дубовий Гай в Прилуцькому, Яворці і Вербичі в Ріпкинському, Мхи і Березовий Гай в Семенівському, Лозове, Тростянець, Підлозове в Срібнянському, Березівка, Липове, Березовиця в Талалаївському, Боровики і Ягідне в Чернігівському, Сукичи в Щорському районах.
Багато назв поселень Чернігівщини пов'язано з характером розміщення їх відносно лісів, річок, боліт, горбів тощо. Наприклад, Зарукавне та Заболоття в Бахмацькому районі, Підлісне в Козелецькому, Підгірне в Новгород-Сіверському, Підгайне в Носівському, Заболоцьке, Приозерне в Прилуцькому, Набережне, Острів, Заріччя в Семенівському, Підлозове в Срібнянському, Підгірне в Чернігівському, Заріччя в Щорському районах тощо. На географічній карті Чернігівської області відображений процес вирубування лісу. Місце, де вирубано ліс в Українському Поліссі за умов виникнення тут поселень, часто-густо називали Пельківці, Пнятин, Поляна тощо. Не є винятком і Чернігівщина. Прикладами таких назв є Корчев'я в Ріпкинському районі, Ясна Поляна в Новгород-Сіверському, Поляна в Ніжинському районах тощо.
Характерні особливості рельєфу відображені в географічних назвах області. Червоні Гори, Чорногірці і Гориця в Менському районі, Низи в Ніжинському, Гірки в Новгород-Сіверському, Плоске, Рівчак-Степанівка в Носівському, Крутоярівка, Гора, Високе в Прилуцькому, Гірки, Високинь у Ріпкинському, Поділ в Срібнянському, Глибоке, Жолобок у Талалаївському, Підгірне в Чернігівському, Глибокий Ріг у Щорському, Вершини в Городнянському, Кремський Бугор у Новгород-Сіверському, Лиса Гора в Коропському районах.
Чернігівська область багата річками, озерами, а в північній частині і болотами. Цетакожзнайшло відображення в географічних назвах. Болото давно осушили, річка обміліла, але відповідні назви збереглися. Щуча Гребля, Острів, Зарукавне в Бахмацькому районі, Озеряна в Боровицькому, Червоне Озеро, Суховодка, Хороше озеро, Красностав у Борзнянському, Озеряни у Варвинському, Безводідка, Іржавець в Ічнянському, Оболоння в Коропському, Ставок, Іржавець у Носівському, Білорічиця, Чисті Лужі в Ріпкинському, Таті в Семенівському, Мале Устя в Сосницькому, Конотоп у Городнянському районах тощо.
Вказують географічні назви Чернігівщини і на виходи корінних порід, залягання певних видів корисних копалин. Це Кам'янка в Ріпкинському районі, Срібне, Піски в Чернігівському, Глиниця в Прилуцькому районах. Сюди ж можна віднести назви Рудня, Гута, Буда та інші.
Звичайно, що назви сіл Чернігівщини не тільки пов'язані з об'єктами, але і з станом душі людини, яка щиро закохана в рідний край. Про це говорять назви сіл Веселе, Затишшя, Мирне, Світле, Хороше Озеро, Мудре, Зоряне, День Добрий, Світанок! Майбутнє, Вільне, Надія, Юність, Зоря, Ясне, Солов'ї, Добре тощо.
На жаль, Чернігівщину не обминула хвиля бездумного перейменування. За радянський період багато сіл області втратили свої історично обумовлені назви. Чомусь вважалося, що досить змінити назву Твані в Світле, Чисте чи Комуністичне, як життя враз стане кращим. Замість того, щоб заасфальтувати вулиці в селі, змінювали його назву.
Географічні назви Чернігівщини — це велике культурне надбання українського народу. Вони вимагають такого ж державного захисту, як і архітектурні пам'ятки.

Географічні назви поселень Київської області

Київщина — українська земля, заселена з незапам'ятних часів. На географічній карті Київської області є назви населених пунктів, які виникли за кілька тисяч років до нашого часу. Це фактично єдиний місток до наших далеких предків. Вони завжди жили на цій землі, ростили дітей, боронили свою Батьківщину від чисельних завойовників, хотіли бачити її великою і прекрасною, а своїх нащадків щасливими. Географічні назви є пам'ятками української культури, що, як і архітектурні пам'ятки, потребують охорони.
У багатьох географічних назвах Київщини — її багата історія. Стольний град Київ, столиця давньої Русі, був оточений з усіх боків укріпленими містами. В минулому такі укріплення звалися городами — від дієслова «городити». Скільки їх навколо Києва: Білогородка і Ясногородка, Вишгород, Чорногородка, Городещина!
Давній суфікс, що вийшов із ужитку, «-ище» означає «місце чогось». Мостище виникло на місці або біля колишнього мосту, а Селище — на місці залишеного поселення. Населення переселилося або вимерло, або загинуло, боронячи рідну землю від загарбників. Пізніше поселення відродилося знову і одержало назву Селище.
Переселяючись на вільні землі із західних областей України, люди заснували Слободи. Тому й переважають вони не в північній частині області, а в її західній і південній степових частинах. Слобода і Лизогубова Слобода, Олійникова Слобода тощо.
До географічних назв, що мають історичне походження, можна віднести Княжичі, Військове і Полковниче, Бране Поле та багато інших. Ну і, звичайно, історичні нашарування радянської доби: Перемога і Більшовик, Комуна, Жовтневе та інші.
Трапляються на Київщині географічні назви іншомовного походження. Серед них необхідно виділити населені пункти, назви яких мають тюркське походження. Звичайно, вони знаходяться в південній і східній степових частинах області. Це районний центр Кагарлик, село Велика Каратуль у Переяслав-Хмельницькому районі.
Важливе значення мають топонімічні свідки, що відображають економіко-географічні поняття. Географічні назви Перевіз, Перевід, інші подібні назви Київщини дають інформацію про наявність у минулому в даній місцевості важливих транспортних шляхів, переправ тощо.
У Київській області в давнину розвивалися ремесла, виробництво різних товарів, знаних і в багатьох інших країнах. Все це відображене в чисельних географічних назвах: Бондарня, Бортники, Бортничі в межах Києва, Млинок, Кошарівка тощо. В минулому на Київщині поширювалось виробництво поташу, дьогтю, смоли. Переважно в Поліссі та на півночі. Про це говорять назви сіл Буда Бабинецька, Нова Буда, Буда Полідарівська, Макарівська Буда, Буда-Варовичі, Буда Радинська, Буда. Сюди ж треба віднести Поташні, що знаходяться в Богуславському і Бородянському районах.
У поліській частині області в давнину виробляли залізо із болотної руди. Це з нього робили знамениті мечі, щити, списи воїнів-русинів Київської держави. Такого заліза необхідно було багато. Тому і виникли чисельні села з назвою Рудня: Рудня Мигальська, Рудня Левківська, Рудня Сидорівська, Рудня Димерська, Рудня Тальська, Рудня Грезлянська.
Дуже було розвинене в минулому і виробництво скла в межах сучасної Київської області. На це вказують назви сіл Гута, ГутаМежигірська тощо. Такі географічні назви можуть дуже точно вивести на сучасні запаси певних видів корисних копалин, наприклад, скляних пісків. Такою ж назвою, що допоможе геологам, є село Залізне, Торфяне і Пісківка, Білий Берег, Кременище, річка Молочна та деякі інші топоніми.
Багато географічних назв області пов'язані з розміщенням населених пунктів відносно різних природних об'єктів: Залісся, Підлісся, Заріччя, Забірря, Підгірці, Заострів тощо.
Рослинний світ Київщини, чи то природний, чи створений людиною, мабуть, найширше представлений на її географічній карті. Це Хмельовик іЯблунівка, Вербова, Гайок, Мала Вільшанка, Калинівка, Вишеньки, Липовий Скиток, Діброва, Березна, Кленове, Кропивня, Очеретяне, Оріхове, Липовець, Ліщинка, Тернівка, Яблунівка, Вишня, Вишневе та багато інших.
Рельєф, його особливості і своєрідні форми теж знайшли відображення в назвах поселень області. Погодьтеся, що назвати так рідне село могли лише люди з поетичною душею. Це П'ятигори і Високе, Семигори, Глибоке, Плоске, Рови, Шпилі, Житні Гори, Гостра Могила, Сухий Яр, Круті Горби, Червоні Яри, Нагірці, Лозовий Яр та багато інших назв.
Дуже добре відбита в географічних назвах гідрологічна сітка Київської області. Це Озерна, Озера, Озерщина, Мокрець, Вінницькі Стави, Болотня, Запрудка, Мокра Корма, Потоки, Стави, Грузьке, Потік тощо.
У минулому для Київщини характерний був багатий тваринний світ. Чи то прямо, чи через прізвища і прізвиська засновників поселень назви тварин стали назвами багатьох сіл області: Дрозди, Чайки, Соболівка, Зайців, Лосятин, Бобровиця, Лебедівка, Лисиця, Соболівка, Ведмедівка, Козин, Конюша, Козлів, Вовчків, Цапівка, Тхорівка, Веприк, Півні, Оленівка, Бички тощо.
Дуже широко представлені на географічній карті Київської області імена і прізвища людей. Деякі із них сягають глибини багатьох століть. Це Устинкова Гребля, Тарасівка, Мар'янівка, Миколаївка, Юрів та багато інших. В області багато районних центрів і міст отримали свою назву від імен людей: Васильків, Макарів, Володарка, Миронівка, Бориспіль, Іванків тощо.
Звичайно, що в Київській області є не тільки географічні назви, виникнення яких пов'язане з конкретними об'єктами, природними або створеними людиною, але із її душевнимстаном, умінням бачити прекрасне. Наприклад, Веселинівка, Красне, Мирне і Щасливе, Зоря, Веснянка, Мила, Розкішна, Розумниця, Веселий Кут тощо.
Є також назви, що відображають існування в минулому адміністративно-господарських і державних кордонів. До таких населених пунктів відносяться Межове та Митниця.
Збереглися до цього часу і деякі смішні та курйозні назви, які викликають посмішку у мандрівників. За кордоном, у країнах Західної Європи бережуть такі назви населених пунктів, мають з цього неабиякий прибуток. Місцеві жителі пишаються з того, що їм довелося жити в такому поселенні. У нас, на жаль, навпаки. Тому й зникла назва села Довга Нога з географічної карти Чернігівщини. Київській області повезло більше. До цього часу радують нас села Великі Гуляки, Пішки, Рачки, Тарган тощо.